Але в Японії - зовсім інша історія...
Там існує унікальна корпоративна культура, де звільнення - майже табу, а довічна зайнятість - частина негласного соціального контракту.
Саме в такому середовищі виник феномен мадогівадзоку - що дослівно перекладається як «плем'я біля вікна».
Цей культурний парадокс не лише дивує, а й змушує замислитися: як традиції впливають на ефективність, мотивацію та справедливість у сучасному робочому світі?
У цьому блозі ми розповімо більше про цей японський феномен - і чому він викликає стільки дискусій.
Феномен мадогівадзоку, виник у Японії в період післявоєнного економічного дива, тобто приблизно в 1960–1970-х роках. Сам термін має негативне забарвлення і стосується переважно старших працівників, яких компанії більше не вважають продуктивними, але не можуть або не хочуть звільнити через суворі трудові закони та соціальні норми. Замість звільнення таких працівників «пересаджували» до столів біля вікна, де вони проводили дні без реальних обов’язків - читаючи газети, п’ючи чай або просто дивлячись у порожнечу.
Це стало своєрідною формою внутрішньої пенсії, яка дозволяла зберегти обличчя як працівнику, так і компанії.
Нещодавно токійська консалтингова компанія Shikigaku провела опитування, метою якого було з'ясувати поширеність мадогівадзоку в Японії. В ньому взяли участь 300 працівників віком від 20 до 39 років, які працюють у компаніях із чисельністю понад 300 осіб.
Питання було простим: «Чи є у вашій компанії “старший чоловік, який нічого не робить”?»
Вражаючі 49,2% респондентів відповіли «так».
Але якщо ці старші працівники не працюють - чим вони займаються цілий день?
Відповіді респондентів створили яскраву картину:
- Майже половина опитаних зазначила, що ці чоловіки часто роблять перерви на перекус або куріння.
- Ще 47,7% бачили, як ті просто дивляться в одну точку, а 47,3% - що вони ведуть пусті розмови з колегами.
- Близько 35,3% повідомили, що ті просто сидять в інтернеті.
Shikigaku також запитала, чому, на думку респондентів, ці «працівники біля вікна» опинилися в такій ситуації.
- 45% вважають, що ці люди просто втратили бажання працювати.
- Ще 41% звинувачують традиційну японську систему, де зарплата зростає з віком і стажем, а не з результатами, що дозволяє «плисти за течією» після багатьох років у компанії.
- 26,3% підозрюють, що цим чоловікам просто не довіряють важливі завдання.
- Інші відповіді вказували на слабке управління, нечіткі правила звільнення та відсутність ефективних стимулів для мотивації.
Важливою частиною дослідження був вплив таких працівників на робочу атмосферу.
- Понад 90% респондентів вважають, що ці старші співробітники мають негативний вплив.
- Близько 59,7% повідомили про зниження морального духу в колективі,
- 49% - що іншим доводиться брати на себе додаткову роботу,
- а 35,3% вважають, що утримання таких працівників - це фінансовий тягар для компанії.
- Багато хто з молодших працівників відчуває фрустрацію, опинившись між необхідністю поважати старших і тягарем додаткових обов’язків.
За всіма цими цифрами стоїть культурна дилема.
У Японії довічна зайнятість і старшинство - це частина соціального контракту.
Компанії часто залишають старших працівників у штаті не тому, що вони потрібні, а тому, що звільнення після багатьох років служби вважається нечесним або неповажним.
Така практика зберігає гідність, але водночас ставить під сумнів справедливість, ефективність і майбутнє праці.
Історія мадогівадзоку це не просто про лінь. Це про зіткнення традицій із сучасними бізнес-реаліями. Молодші працівники бачать зростання навантаження і несправедливі розриви в оплаті, тоді як старші відчувають себе відстороненими, але захищеними.
Дехто пропонує запровадити чіткіші оцінки ефективності та прозорі правила, інші - створити нові ролі, де старші працівники могли б передавати досвід як ментори, а не просто сидіти без діла.
Мадогівадзоку на стероїдах
Ще однією проблемою є той факт, що через багаторічну економічну стагнацію та зростаючу глобальну конкуренцію, багато японських компаній опинилися в ситуації, коли «місць біля вікна» стало недостатньо для всіх надлишкових працівників.
Так з’явилося явище ойдасібейя - своєрідна «мадогівадзоку на стероїдах», що перекладається як «кімната вигнання». Працівників переводять у спеціальні кімнати, часто без вікон, де їм не дають жодної змістовної роботи. У деяких випадках у них забирають візитівки, змушують виконувати монотонні, принизливі завдання або взагалі нічого не доручають.
В японській культурі, де приналежність до колективу має велике значення, така ізоляція стає своєрідною формою покарання.
Мета ойдасібейя - позбавити працівника статусу, соціальних зв’язків і цікавої роботи, щоб він самостійно звільнився - через сором або нудьгу.
В Україні примушування працівника до звільнення - наприклад, створення принизливих або нестерпних умов праці з метою змусити його написати заяву «за власним бажанням» - є незаконним. Стаття 43 Конституції України гарантує захист від незаконного звільнення, а Кодекс законів про працю передбачає чіткі підстави та процедури припинення трудових відносин. Якщо працівник зазнає тиску, він має право звернутися до Державної служби з питань праці.
У Японії подібні практики - як-от ойдасібейя - також оскаржувалися в суді, але попри це багато компаній продовжують їх використовувати.
Хоча уряд Японії вже кілька років обговорює реформи, які б спростили процедуру звільнення працівників і зробили ойдасібейя непотрібними, поки що ця практика залишається реальністю. І поки зміни не набудуть чинності, чимало японців продовжують «працювати» на штучно створених посадах, які існують лише для того, щоб змусити їх піти самостійно.
Як не "досиджувати", а жити на своїх умовах?
У японській моделі довічної зайнятості працівники часто залишаються в компанії до самої пенсії - навіть якщо їхня роль вже давно втратила сенс.
В Україні ж дедалі більше людей усвідомлюють: справжня впевненість у майбутньому - це не лише стабільна робота, а й фінансова подушка, яка дозволяє не боятися змін.
Саме тому пенсійне страхування стає важливим інструментом, адже воно дає змогу зберегти гідний рівень життя після завершення кар’єри, а також не триматися за роботу лише через страх залишитися без доходу.
Працювати там, де справді цінують, а не просто «досиджувати» до пенсії - це і є справжня свобода вибору та найкраща інвестиція у власну незалежність - як професійну, так і особисту.
